Олена Печорна

Від долі біжать по колу

«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити.

Напевно, тільки ті, хто зміг знайти «своє місце», і живуть по-справжньому, а не пишуть чернетку з чийогось життя.

Людина часом нагадує звичайну ляльку, яку хтось підвісив на невидимих нитках, щоб можна було смикати в потрібний бік, угору, вниз, і люди смикаються з упевненістю, що роблять це самі.

Якщо ненависть руйнує, то від нас не залишилося нічого.

Небо не втримає раю, якщо там опинюся я

Кожен із нас носить у собі свого демона, мій батько свого не мав, бо давно став ним

Мені ніхто не розповідав про рай і пекло, однак коли я дізналася про їх існування, то зрозуміла, що жила саме в останньому, де вціліти можна було, лише сховавшись, адже наш демон самостверджувався за рахунок найслабшого з тих, хто опинявся поруч, а поруч були ми.

Я кивала головою в знак згоди й ніяк не могла відірвати очі від її синця. Їх я звикла бачити на матері, її друзях, у себе. Та невже синці бувають у святих?

Виявляється, керувати спогадами з відстані теперішнього неможливо, цими спогадами — точно, занадто багато болю. Непережитого болю, загнаного кудись настільки глибоко в себе, що одразу й не знайдеш.