Юрій Винничук

— Йой, слухайте, що я нині мала! Той дурний капітан, що в мене поселився, нині погрожував мені револьвером за саботаж. Я кажу: шо ся стрєсло? А він веде мене до кльозету, смикає за ланцюжок і верещить, жи вода не спливає без перерви, так що він ніколи не може встигнути помити голову.

— Та то ти не перша, хто вповідає, жи вони унітаз мають за вмивальник, ба навіть воду з нього п'ють і ще нарікають, що він надто низько.

У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». — «У вас там є кран?» — «Да с раднічка». — «Якого сраднічка!?» — отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема.

«Вони усе забрали… все… приїхали уночі трьома вантажівками і забрали… а привезли оце». Хто забрав? «Міліція. Для себе»… Вони ведуть себе, як розбійники з великої дороги. Захоплюють помешкання, які їм подобаються, а людей вивозять. Конфіскують меблі й речі.

Але я щоразу зазнавав поразки... Проте надія мене не полишає...

Проте надія мене не полишає...

як можна брати уроки на вулиці, де попри тебе сновигають незнайомі люди, а хтось ще й зупиняється і витріщається

вона раптом усвідомила собі, що, йдучи до старого, настроює себе на відповідний лад, ба навіть подумки розмовляє з ним, чуючи при цьому його репліки, вона й справді перейнялася музикою більше, ніж усім іншим, що її оточувало,

скидалися на громи, а потім ті громи перейшли в гуркіт, і в небі з’явилися німецькі літаки, вибухи бомб стрясали місто, спалахували пожежі, гуділи сирени.

Ми, як той Буриданів віслюк, опинилися поміж двох копиць сіна і не можемо зважитися, з котрої саме копиці вхопити віхоть.

мимоволі самому хотілося їх повторювати, мов якесь заклинання, яке може порятувати нас усіх від напасті