Безчестя

Але, напевно, це гарна можливість почати все спочатку. Можливо, я мушу навчитися приймати це. Починати з нуля. З нічого. Не з нічого, а з нічим. Без карток, без зброї, без майна, без прав і без власної гідності.

Тому що не змогла б стерпіти твій черговий вибух гніву. Девіде, я не можу будувати своє життя залежно від того, що тобі подобається чи не подобається. Більше не можу. Ти поводишся так, наче кожен мій вчинок — частина історії твого життя. Ти — головний герой, я — другорядний герой, котрий до середини п’єси не з’являється на сцені. Так ось, що б ти собі не думав, люди не поділяються на головних і другорядних. Я не другорядна. Я маю власне життя, таке ж важливе для мене, як твоє для

загруз у стані безчестя, з якого непросто вибратися самому. Я не заперечую проти такого покарання. Не ремствую проти нього. Навпаки, я проживаю його день за днем, намагаючись прийняти безчестя як спосіб свого існування. Як по-вашому, Богові достатньо, що я живу в безчесті, якому кінця-краю не видно?

згадує, як дитиною зосереджено вивчав слово «зґвалтування» в газетній замітці, намагаючись відгадати, що саме воно означає, дивуючись, що робить літера «т», зазвичай така м’яка, у середині слова, яке викликає такий жах, що ніхто не наважується промовляти його вголос.

— Усе було таким особистим, — каже вона. — Усе робилося з такою особистою ненавистю. Це мене найбільше приголомшило. Усе решта було… очікуваним. Але чому вони так ненавиділи мене? Я їх ніколи в очі не бачила.

Він чекає на продовження, але поки що продовження немає.

— Це через них промовляла історія, — відповідає він зрештою. — Історія зла. Думай про це так, і тобі буде легше.

Він не розуміє, що з ним відбувається. Ще нещодавно він більш-менш байдуже ставився до тварин. Хоча суто абстрактно він засуджує жорстокість, сам не знає, чи жорстокий він за своєю природою, чи добрий. Він просто ніщо. Він припускає, що люди, котрі мусять бути жорстокими через свої обов’язки, люди, котрі, приміром, працюють на бойнях, відрощують на своїх душах черепахові панцирі. Звичка загартовує: мабуть, так і є в більшості випадків, але не в його. Не схоже, що він володіє талантом робитися безсердечним.

Невже вони думають, що він не страждає разом зі своєю донькою? Що він міг там такого побачити, чого не може уявити? А може, вони думають, що, коли йдеться про зґвалтування, жоден чоловік не може опинитися на місці жінки? Якою б не була відповідь, він ображений, ображений, що з ним поводяться, як зі стороннім.

Люсі називає такі речі «сільськими замашками». А він має для них інші назви: байдужість, безсердечність. Якщо село може засуджувати місто, то й місто теж може засуджувати село.

Петрус — чоловік його покоління. Він напевно багато пережив, напевно має про що розповісти. Він був би не проти одного дня почути Петрусову оповідь. Але волів би почути її не англійською. Він щораз більше переконується, що англійської мови недостатньо для правди Південної Африки. Часи англійського шифру, чиї речення давним-давно захрипли, утратили свою чіткість вимови, розчленованість, зчленованість. Мова заціпеніла, наче динозавр, що помер і потонув у болоті. З ливарної форми англійської мови оповідь Петруса вийшла б хворим на артрит пережитком минулого.

Чутки вже ширяться околицями, наче пляма. Не її розповідь, а їхня: вони її власники. Як вони поставили її на місце, як показали їй, що слід робити з жінкою.