Епоха невинності

Довге спільне життя навчило Арчера: не так уже важливо, що шлюб був лише нудним виконанням обов’язку, якщо цей обов’язок виконано гідно.

За цими словами Арчера запала довга мовчанка. Вона тривала доти, поки екіпаж не минув безлюдні вулиці передмістя і не звернув на яскраво освітлену П’яту авеню.

— Значить, ваша мрія — у тому, щоб я стала вашою коханкою, якщо вже я не можу бути вашою дружиною, про що ви чудово знаєте? — несподівано спитала Еллен.

Арчера прикро вразила груба відвертість її слів: жінки його кола соромилися цього слова, навіть коли мова безпосередньо торкалася інтимних стосунків. І ще: Еллен вимовила його так, немов у її лексиконі воно займало постійне місце.

«Чи не занадто часто вона чула його в тому минулому, жахливому житті, від якого втекла?» — подумав він.

— Я хочу… я хочу якось опинитися разом з вами у тому світі, де цього поняття просто не існує. Де ми станемо просто людьми, які кохають одне одного, а все інше не матиме ані найменшого значення.

Еллен глибоко зітхнула, супроводивши це зітхання коротким смішком.

Відколи Мей стала все частіше просити його читати вголос — переважно поезію, Арчер почав віддавати перевагу історії. І зовсім не тому, що йому не подобався звук власного голосу, а тому що він завжди знав наперед, що скаже дружина з приводу прочитаного. На ту пору, коли вони були заручені, Мей, як він зрозумів значно пізніше, тільки повторювала його власні міркування. Але відколи він перестав висловлюватися про тих чи інших поетів, вона все частіше набиралася сміливості висловити власну думку — і щоразу це геть-чисто позбавляло його задоволення від читання.

Але тепер він побачив усе це в іншому світлі, і ця роль здалася йому далеко не такою привабливою. По суті, вона зводилася до тієї комедії, яку місіс Торлі Рашворт розігрувала перед своїм люблячим чоловіком, який ні про що і гадки не мав: до усмішливої, жартівливої, обережної і безперервної брехні. Брехні день у день, ніч за ніччю, брехні в кожному погляді й дотику, в кожній ласці і кожній сварці, в кожному вимовленому слові і навіть у мовчанці.

Ця комедія була не такою складною і далеко не такою ганебною, коли її розігрувала дружина, а не чоловік. Мірки жіночої чесності і щирості негласно вважалися нижчими, ніж чоловічі: жінка була істотою залежною, і їй була властива лукава виверткість, що й рабам. До того ж, вона завжди могла послатися на розшарпані нерви чи інше нездоров’я, щоб її не судили занадто строго — адже навіть у найбільш пуританських колах на сміх здіймали зазвичай обдуреного чоловіка, а не зрадницю.

Але з обдурених дружин у вузькому маленькому світі Арчера ніхто не потішався, і до чоловіків, які й далі волочилися за спідницями після одруження, подібно до Лоуренса Леффертса, ставилися з неабиякою часткою презирства. Усьому свій час — і легковажні захоплення вважалися надбанням молодості, і коли й допускалися, то не більше ніж один раз.

З того літнього дня, який вони провели разом, минуло вже чотири місяці, і з тих пір вони з Еллен більше не бачилися. Він знав, що графиня повернулася до Вашинґтона, у маленький особняк, який вони винаймали разом з Медорою Менсон. Одного разу він їй написав — буквально декілька слів, і запитав, коли вони побачаться знову, на що Еллен відповіла ще лаконічніше: «Не зараз».

Відтоді зв’язок між ними урвався, і він спорудив у своїй душі щось на кшталт храму, крихітного святилища, де володарювала вона в оточенні його таємних помислів та бажань. Поволі там зосередилося його справжнє життя: Еллен визначала для нього вибір книжок, думки й почуття, що живили його, міркування й оцінки. Поза цим храмом він жив з усе зростаючим почуттям нереальності, браку чогось головного, навпомацки блукаючи серед знайомих з дитинства традицій, ритуалів і звичних поглядів, немов несповна розуму старий, який з відсутнім поглядом тиняється будинком, наштовхуючись на меблі. Відсутність — це слово характеризувало його віднині. Він став нескінченно далекий від усього, що його постійно оточувало, і часом його не на жарт лякала впевненість тих, хто був поруч, у тому, що він як і раніше тут, а не у створеному ним світі.

Еллен усміхнулася.

— О, ця загроза давно минула. Доктор Карвер досить недурна людина. Йому потрібна багата дружина, яка фінансувала б його проекти і починання, а Медора, яку він навернув до своєї віри, править йому за чудову рекламу.

— І що ж це за віра?

— У всілякі божевільні соціальні проекти. Але чи знаєте, Ньюланде, для мене навіть вони цікавіші, ніж сліпе наслідування традицій — чужих традицій,— яке поширене серед наших друзів. Чи варто було відкривати Америку тільки для того, щоб побудувати тут точну копію англійського лицемірства? — Вона усміхнулася йому через стіл.— Думаєте, Христофор Колумб став би затівати увесь цей клопіт заради того, щоб побувати в Опері в ложі родини Селфрідж Меррі?

Арчер злегка почервонів.

зараз, дивлячись із веранди будинку Бофортів на заповнений строкатим натовпом лужок, він з тремтінням думав про те, як усе це йому не подобається.

О, ні, бідолашка Мей тут ні при чому. Зрозуміло, під час подорожі їм не завжди вдавалося зберегти рівні стосунки, але гармонія негайно відновлювалася, досить було їм опинитися в звичній для неї обстановці. Він завжди знав, що Мей його не розчарує, і жодного разу не помилився. Як і багато молодих людей його кола, він одружився тому, що зустрів чарівну дівчину після серії невдалих і, мабуть, безглуздих любовних пригод, а ця дівчина втілювала спокій, стабільність, почуття вірної дружби й усвідомлення обов’язку.

Арчер не став би скаржитися, що помилився у виборі, оскільки знайшов у Мей саме те, що шукав. Мати за дружину одну з найвродливіших і найвідоміших у Нью-Йорку молодих дам було надзвичайно приємно, до того ж у цієї дами був легкий і рівний характер, а заразом і здоровий глузд. Що ж до хвилинного потьмарення розуму, що оволоділо ним напередодні весілля, то він поступово переконав себе, що то був лише останній з його невдалих любовних експериментів. Думка про те, щоб, будучи при повному розумі, мріяти про одруження з графинею Оленською, здавалася цілком неймовірною, хоча їхні стосунки з Еллен залишилися в його пам’яті, мабуть, найсумнішою і найболючішою примарою минулого.

Мей Велланд якраз виходила з тіні. У своїй білій сукні, підперезаній широкою блідо-зеленою стрічкою, з гілочкою плюща на капелюшку, вона ще більше була схожа на Діану-мисливицю, ніж на балу у Бофортів у день своїх заручин. Жодна бунтівна думка не відбивалася в її погляді, жодне сильне почуття не примушувало її серце битися дужче. Але Арчер, знаючи, що вона здатна відчувати і те, і те, знову здивувався тому, що життєвий досвід не залишає ніяких слідів на її вигляді.

У її руках були лук і сагайдак зі стрілами. Ступивши кілька кроків до позиції для стрільби, Мей скинула вгору лук, наклала стрілу на тятиву і прицілилася. Її рухи були сповнені такої класичної грації, що серед глядачів почувся схвальний шепіт, і Арчер відчув гордість власника — ту, яку іноді сприймав як радість буття.

Професор Емерсон Сіллертон уважався паршивою вівцею в ньюпортському товаристві, і до того ж вівцею, яку неможливо вигнати зі стада, бо він належав до славетного і поважаного роду. Він мав, як-то мовиться, «усі можливі чесноти». Його батько був дядьком Сіллертона Джексона, а мати — з роду Пеннілоу з Бостона. Обоє належали до найбагатшої знаті й ідеально підходили одне одному. Ніщо на світі, як нерідко наголошувала місіс Велланд, не змушувало Емерсона Сіллертона ставати професором археології, як і будь-яких інших наук, так само як і проводити зиму в Ньюпорті та робити інші анархічні вчинки. Та якщо йому так вже треба було ламати традиції і сміятися в лице товариству, то, принаймні, він не повинен був одружуватися з бідолашкою Еммі Даґонет, яка мала досить коштів, щоб тримати власний екіпаж, і, звичайно, була гідна кращої долі.

Жодна людина з тих, хто належав до родини Мінґотт, не могла зрозуміти, чому Еммі Сіллертон так безмовно підкорялася ексцентричним вибрикам чоловіка, який наповнив їхній дім довговолосими чоловіками і коротко стриженими жінками, і замість того, щоб поїхати з дружиною до Парижа чи до Італії, возив її розкопувати гробниці на півострові Юкатан.

Але такі вже вони були, Сіллертони, й іншими бути не могли. По суті, вони навіть не розуміли, як сильно відрізняються від оточення. Тому щороку в кожній з родин, що проводили літо в Ньюпорті, кидали жереб — кому цього разу доведеться піти на їхній черговий «прийом у саду», оскільки кровні зв’язки між родами Сіллертонів, Пеннілоу і Даґонетів не дозволяли відкрито проігнорувати ці прийоми.

Дивовижно (втім, він дізнався про це ще в саду іспанської місії в Сент-Оґастіні), як глибокі почуття можуть поєднуватися з такою цілковитою відсутністю уяви! Але потім він згадав, що й тоді Мей здивувала його: ледве встигнувши висловити те, що мучило її сумління, вона одразу знову поринула в стан безбарвного і скутого в усьому дівоцтва. Так воно, мабуть, і буде: Мей пройде по життю, щосили намагаючись упоратися з будь-якими обставинами, з якими їй доведеться зіткнутися, але ніколи не зможе передбачити жодної з них, хоч би крадькома зазирнувши в майбутнє або довірившись своїй інтуїції.

Мабуть, це невідання й надавало її очам такої прозорості, а всій її зовнішності такого вигляду, мовби вона не жива людина, а якась абстракція, щось на взір скульптурного зображення однієї з громадянських чеснот або грецьких богинь. Жилами, що просвічували крізь її чудову шкіру, цілком могла б текти не гаряча кров, а якась консервувальна рідина, але завдяки чарівливості молодості Мей здавалася не холодною і млявою, а всього лише простодушною і чистою.

Занурившись у ці роздуми, Арчер раптом спіймав себе на тому, що дивиться на свою дружину здивованим поглядом стороннього спостерігача, і одразу, вирішивши, що це негідно, повернувся до спогадів про весільний сніданок, на якому неподільно і тріумфально панувала стара місіс Мінґотт.