Волонтери. Мобілізація добра

Ромко, брате, чуєш, ну я є тобі не «Інтерсіті-плюс», що знай ганяв кілька разів поспіль комедії «коварнаго» Гайдая весь шлях з колибєлі гарадов рускіх до урбо-пеніса всій Галіціі Лемберга, я ж з розумінням, я ж за індивідуальний підхід, я ж дозовано, то й ти мудрість май, прикручуй краника наполегливої боротьби, ніжніше зі мною, бо я – травмований герой, у моїй підкірці кіно-радянський геморой».

Розповідала про цвинтар, що діти тут гралися в схованки, і Колька грався, не було іншого місця, де можна ховатися, навколо – степ. А тут можна затертися за хрестами, могильними плитами, кущами або ж просто вкластися в чужу могилу. «Тепер він у своїй сховався, мій Коленька, хоч би тут не знайшли...»

Життя визирало сміхом, дружньою фразою, обличчям на фотографії, sms у телефоні, ніком, що вистрибував, коли вмикався скайп, словами, котрі не хотіли забуватися, роздруківкою спільних планів, прізвищем у переліках, майбутнім,

Інше діло – розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже у кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що у країні, те й у сім’ях.

У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»..

Андрія врятував Хірург і велике кохання, – говорить Світлана

Він не був удома вже кілька місяців, відтоді як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька

«Справжня перемога для нас – це перемога над своїм негативним мисленням».