Ліс духів

мене немає особливо великого досвіду, але я знаю Аргентину. Це країна з великими мріями, добрим серцем і в боргах як у шовках. Ніякої екзотики. Аргентинці — такі самі люди, як і ми з вами, переважно європейського походження, розкидані вп’ятеро більшою за Францію терито­рією. Знаєте, як вони про себе говорять? «У Латинській Америці всі походять від індіанців. В Аргентині всі зійшли з корабля».
Надворі займалася

Уся ця історія спиралася на колективне марення. Не було ніякого народу з відмінним від людського геномом. Або особливою анатомією. Усе це існувало лише у хворому мозку Хоакіма — а також у занадто екзальтованій уяві Неллі Баржак, Франчески Терсії, Нільса Аґосто, Едуардо Мансарени, Хорхе де Альмейди — останнього, мабуть, принесли в жертву десь на болоті ці циркові потвори.

голоси. Антуан Феро. Альфонсо Палін. Хоакім Палін. І навіть чотири, якщо рахувати дику дитину, сховану в аргентинському адвокаті. Жанна ніколи не бачила цих людей. Вона вигадала їх, уявила, склала з різних деталей довкола єдиної особи, з якою справді зустрілася, — психіатра.

Жанна відкинула з лоба мокре пасмо волосся.
— Дякую. І ви не схотіли радше дати зброю чоловікові?
— Саме так я й зробив.

ернандо, мабуть, думав, що вона дочка одного з desaparecidos. Вкрадена диктатурою дитина, яка прийшла мститися.

Жанна оглянула двох своїх бойових товаришів. У своєму капелюсі ґаучо, неначе купленому в аеропорту в магазині «дьюті фрі», та в костюмі першовідкривача а-ля Індіана Джонс, Бето і близько не походив на місцевого провідника, хитрого й спритного. А Феро…
Пливу річкою разом із ними, а тоді лишаю їх на березі та пірнаю в ліс…

анна починала вважати його занадто тупим. Принайм­ні занадто вузьколобим, щоб оцінити велич Аргентини. Вона подумки попрощалася з двома індіанцями, які навіть не глянули на французів. Жанна бачила ту велику пустку, яка жила в них. Свобода без назви й без кордонів, спільна і для них, і для цього пейзажу. У них не було пересторог буржуазного життя. Їхній дух ніщо не обмежувало. Вони були на «ти» з богами, з нескінченністю. Єдиними межами для них були обрій і зміна пір року.

ідліток у шкільному автобусі. Жінка пригадувала схожу сцену з роману Франсуази Саґан «Чи любите ви Брамса?». Це історія жінки «в літах», яка крутить роман із молодим чоловіком. Невже й на неї це чекає?

е ви, французи, все вигадали! Антипартизанську війну. Тортури. Ескадрони смерті. Навіть скидання тіл у море! Усе відточили в Алжирі. Полковник Тренк’є виклав ці теорії в своїй «Сучасній війні».

Крістіна Фернандес Кіршнер посіла президентське крісло після свого чоловіка. Жанна пригадала, що подружжя реформувало Верховний суд і проголосило закони про недоторканність неконституційними. Усе на радість старому Пеллеґріні.