Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

атмосфера, густа й своєрідна, що заслоняла багато предметів, наче їх зовсім не було на світі.

і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини…

Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки.

Він стискає мені руку й дивиться в очі. І я розумію його: «Нема рятунку?» — «Нема», — кажуть його чесні очі

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.

Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, а проте тямлю, що я не забув свого горя.

Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, а за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки.

А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…

Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок.

а моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом.