Ох скільки різних почуттів в мене викликав цей роман. І дуже символічно, що я дочитала його в День Києва.
Перше, що впало в око — це українська мова. Така різнобарвна і мальовнича. Це той випадок, коли слухати може бути ще приємніше, ніж читати.
А тепер уявіть: ви амбітний молодий юнак, який їде вчитись у велике місто. Схвильований, трохи боязкий, в очікуванні неймовірного життя. Ви потрапляєте на Хрещатик, головну вулицю міста, де перетинаються шляхи таких різних людей. Коли ти народився і живеш в якомусь великому місті, наприклад, у столиці, тобі може бути складно зрозуміти враження і чаяння тих, хто це місто приїхав підкорювати. І те, як Підмогильний описує перші враження головного героя, Степана Радченка, від міста, дає це розуміння. І в цілому, автор так гарно описує Київ 30тих років XX ст., що ти ніби наново відкриваєш для себе знайомі вулиці.
Спойлер: книга сподобалась, Степан Радченко категорично ні.
Був момент, наприкінці книги, коли в нього відбулась певна переоцінка цінностей, кардинально протилежна тому, як він міркував до того. І я очікувала, що от-от і відбудеться трансформація героя. Але ніт, марно. Відбулась трансформація автора, а не людини. І у фіналі відчуття зневаги до нього стало навіть глибше.
