Михайло Грушевський

захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпатів, сягаючи майже Дунайця, правого притока Висли. На півночи границю дає більше менше порічє Припети, але українська теріторія виступає на північ по за сю лїнїю двома виступами, розділеними білоруським клином, а то над Бугом і між Сожею та Десною. На сходї займає вона весь басейн Донця, окрім самого низу його, і врізуєть ся в порічя середнього Дону. На полуднї сягає чорноморського побережа й вибігає досить далеко на полудневний схід на кавказькім побережу, захоплюючи значні части басейнів Кубани, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказа і Каспійські степи

На захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпатів, сягаючи майже Дунайця, правого притока Висли. На півночи границю дає більше менше порічє Припети, але українська теріторія виступає на північ по за сю лїнїю двома виступами, розділеними білоруським клином, а то над Бугом і між Сожею та Десною. На сходї займає вона весь басейн Донця, окрім самого низу його, і врізуєть ся в порічя середнього Дону. На полуднї сягає чорноморського побережа й вибігає досить далеко на полудневний схід на кавказькім побережу, захоплюючи значні части басейнів Кубани, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказа і Каспійські степи

В Росії: цїлї губернії Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Київська, Волинська і Подільська, части більші або менші губернії: Чернигівської, Курської, Воронїзької, Донської, Кубанської, Таврійської, Бесарабської, Люблинської, Городенської, Сїдлецької й Минської.

національному питанні був тотальний наступ російського уряду на українську мову як цивілізаційне знаряддя нації. Причому не лише письмової, але навіть усного мовлення. Послідовна й сувора цензура щодо українських видань майже спинила розвій національного руху; 4) найбільше гальмо — це брак національної освіти та української школи на Наддніпрянщині. Російська школа на Наддніпрянщини — одна з причин неписьменності українського селянства, яке не розуміє російської мови як чужої.

Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» терм

ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, яке розвивається в гострому протиставленні соціальному й національному укладу Польської держави й зосереджує в собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді і її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями та сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь стали провідною зорею, невичерпним джерелом національної та політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. прибирає назву «українського» для цього нового національного життя

азиватимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.

Боротьба зі степовими ордами, яка слугувала протягом віків причиною колонізаційних пересувань українського населення, — то слава й заслуга українського народу перед історією європейської культури, захищеної від потоків кочових орд українським бруствером, який прийняв на себе ті удари, що впали б інакше на західні народи з їхніми культурою та добробутом

Однак мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим і суттєвим показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від найближчих родичів — великорусів та білорусів — також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому розумінні, себто фізичним устроєм тіла (формою черепа, зростом, співвідношенням частин тіла), і рисами психофізичними, що виявляють себе в народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного й громадського побуту українська народність відображена багатьма характерними особливостями, і ці останні, як фізичні, так і духовні, риси також мають за собою не в усьому однакову, але вельми значну давнину.

У цьому суспільному та культурно-економічному процесі ми маємо ту основу народного життя, яка проводить нас через усі стадії існування українського народу й пов’язує в одне органічне ціле його історію. Її особливості збігаються з панівним напрямком сучасної історичної науки, зате перебувають у різкому протиріччі зі звичайною, прищепленою школою схемою історичних посібників. Останні, як за віхами, рухаються за політичними організаціями, що виникають у Східній Європі, переходячи від одної до другої в міру їхнього посилення та значення. Сама собою нераціональна, ця система спотворює історичну перспективу, насильницьки розриваючи живу нитку народного життя й не даючи поняття про справжній його розвиток. Треба звільнитися від звичних точок зору цієї схеми, щоб з’ясувати для себе історичне життя будь-якого з народів Східної Європи, зокрема й українського.