Авангардне мистецтво в Україні, 1910–1930: пам’ять, за яку варто боротися

Володимир Татлін, Олександр Архипенко, Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Іван Кавалерідзе, Вадим Меллер та Михайло Бойчук.

Вони вказують на відмінності між авангардом в Україні та в Росії — факт, що був навмисне замовчуваний у часи Радянського Союзу, він і досі отримує лише незначну увагу від західних учених

Вадимові Меллеру, Іванові Кавалерідзе

Браком, Леже та Аполлінером

Упродовж XX століття прагнення до міжнародного визнання залишалося для українців чимось на зразок ідеї-фікс.

Олександр Архипенко, Натан Альтман, Давид Штеренберг та Володимир Баранов-Россіне

але рідко коли звертається увага на їхнє

Влада робила замовлення на роботи та купувала твори митців, у такий спосіб рятуючи багатьох від голоду. Її відносини з художниками визначалися потребою інтегрувати їхні роботи в пропагандистські кампанії, що з часом перетворилося на спосіб життя в новому суспільстві. Держава заохочувала митців творити нову мову образів, відчуття культурного піднесення та стимулювати політичну підтримку влади серед населення

У дореволюційні роки Бойчук узяв на себе задачу зі створення синтетичної національної художньої форми, залучаючи джерела, які, на його думку, мали найглибші корені в українській культурі: візантійське мистецтво й народну творчість у її найрізноманітніших проявах. Він бачив у цих формах найкраще вираження унікального культурного профілю України: злиття східних і західних впливів.

Українцям було притаманно знаходити способи ширшого використання місцевих форм мистецтва, а також доводити свою незалежність від культурних процесів, хай де б вони відбувалися: чи то в Росії, чи то на Заході