Сторітелінг для очей, вух і серця

Доктор Норман Дойдж у вступі до книжки Джордана Пітерсона «12 правил життя» слушно зауважив: «Усі світові культури вигадували історії, щоб допомогти людям давати ради хаосу, у який ми потрапляємо з моменту народження.

Щоб пояснити це, я звернуся до «Поетики» [1] Арістотеля — одного з найперших посібників для сторітелерів.

Також варто розуміти, що часто перші історії про нас розповідають нам близькі. Це навіть не наші спогади, тож і ми там можемо не бути собою. Але це оптика, через яку можна детальніше роздивитися себе, якщо поставитися до цього свідомо. Пам’ять для мене не лише про помилки, а й про вдячність тим, хто щось про мене розповів чи знає.

Шукати аргументи, відмовлятися від різних вигадок і створювати сильні історії, на яких триматиметься ваше (та й не лише ваше) життя. Що більше ви знатимете про себе, то більше побачите в інших.

Потреба: Чого людина потребує саме зараз?

Прагнення: Чого людина прагне глобально?

Ворог: Що перешкоджає їй задовольнити потреби й досягнути великої цілі?

План дій: Що людина готова зробити, щоб задовольнити потребу й почати рухатися до цілі?

Бійка: Що відбувається, коли людина зустрічається зі своїм ворогом? Чи спрацьовує план?

Прозріння: Що цінного зрозуміла людина під час бійки?

Нова ситуація: Як вона далі живе з цим знанням?

Варто пам’ятати, що сильна історія не тисне на нас розповіддю, як комусь складно. Це ніби дивитися, як хтось стоїть у спортзалі перед тренажером і розповідає, як важко буде підіймати вагу. Сильна історія — це пережитий досвід, у якому людина не просто підіймала вагу, а й придумала, як робити це краще, і готова поділитися досвідом.

Тема: Загальна інформація з певної галузі.

Фокус: Деталь, яка допомагає розкрити один з аспектів теми.

Формат: Форма, у якій подається інформація

Вдаліше рішення запропонував Кріс Андерсон, куратор конференції TED. У книжці «Успішні виступи на TED»{42} він запропонував більш модернову схему «що — і що — і що тепер», через яку пропускають усі виступи на конференції.

Що? Якою саме історією я хочу поділитися?

І що? Чому вона важлива?

І що тепер? Як вона допоможе людям?

Часом буває, що для цілісності не вистачає лише одного компонента. Скажімо, є важлива проблема, якою варто поділитися, але які саме висновки може зробити людина з цієї історії — незрозуміло. Тож читач цілком логічно може поставити запитання «І що тепер?». Мовляв, яка цінність цієї історії? Схему Кріса Андерсона можна застосовувати до будь-якої комунікації зі світом. Про що ваші історії в колі друзів? Про що фільм, який ви переглянули? Про що фейсбук, який ви гортали весь день? І так далі.

Найсильніше цей тригер спрацьовує в негативному досвіді. Скажімо, в історіях про людей, що зрадили, обманули, скористалися чиєюсь слабкістю. Такі історії можуть грати на контрасті, нагадуючи, чому важливо виховувати в собі чесність і доброту. Також це може бути історія, у якій саме ви є тим гучним сусідом. Побачивши себе з іншого боку, ви можете зрозуміти, що не хочете більше бути таким.

3. «Я не знаю» — бажання дізнатися щось нове.

Люди люблять пізнавати світ та отримувати корисну (чи не дуже) інформацію. Це частина нашої когнітивної природи. Крім того, фраза «я не знаю» може стати причиною для маніпуляцій з боку тих, хто знає. Знання дає вигоду. Найзрозуміліше це працює у сфері безпеки, фінансів, здоров’я, психології, коли знання (чи незнання) має прямий вплив на якість життя людини.

4. «Я знаю» — відчуття причетності до певного знання.

Припустімо, ви фанатієте від книжки і знаходите людину, яка любить її так само. Хай це будуть «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Почніть з людиною розмову про неї — і отримаєте у відповідь десятки історій. Цей тригер добре спрацьовує, коли до вже наявного знання про книжку додається щось, чого ви не знали або про що не думали раніше.

5. «От лузер» — бажання самоствердитися за рахунок іншого.

Цей тригер часто використовують у талант-шоу, коли публіка сміється з людей, у яких щось не вдається на сцені. Часом це злий сміх з недолугості, помилки, інакшості.

6. «Треш» — піковий гормональний стан, зокрема страх.

Чому людям так цікаво дивитися про авіакатастрофи? Чому ролики з екстремалами збирають сотні мільйонів на ютубі? Чому нас так збуджують пранки? Чому ми з відкритим ротом слухаємо про травматичний досвід інших людей? Є різні відповіді на це запитання. Мені найближча версія про те, що все це — нагода зустрітися зі своїм страхом, але не на власній території. Скажімо, пережити депресію не особисто, а через когось. Крім того, у стані «трешу» відбувається сильне гормональне збудження (виділяється адреналін, кортизол, норадреналін) і прилив енергії.

Зазвичай у хороших історіях є одночасно кілька тригерів. Адже насправді люди мають і позитивні риси, і негативні, щось знають, а щось ні, чогось бояться, а перед чимось безстрашні. Життя часто розгортається не так, як ми хотіли б, — у цьому його суть. Якось на лекції я розповідав історію про подругу, яка шалено хотіла скинути кілька зайвих (на її думку) кілограмів. Для цього вона купила абонемент у спортивний зал, склала для себе здоровий раціон і правильний розпорядок дня, придбала зручне взуття та спортивну форму і навіть написала пост у соцмережах.

А тепер уявіть, що далі протягом короткого періоду часу ви спостерігаєте, як ця дівчина легко та з усмішкою всього досягає. За відчуттями це та сама ситуація, якби гобіти з «Володаря перснів» не ходили три частини по Середзем’ю, а сіли на орлів і знищили перстень уже на тридцятій сторінці історії. А де ж перешкоди? Де складні життєві уроки, досвід? Де, власне, життя?